Гриць Драпак: Запросіть на весілля – розсмішу не абияк

Запросіть на весілля – розсмішу не абияк.
Треба пам’ятати, що кожен гість на весіллі – то як лауреат державної премії.
Хай кожен, хто прийшов на забаву, повеселиться на славу.

Хто на Тернопіллі не знає гумориста та сатирика Гриця Драпака? Та й не тільки на Тернопільщині, добру славу має він й в інших областях України та за кордоном, де часто запрошують його не тільки погастролювати, а й весілля провести.
Так-так, Гриць, незважаючи на те, що він професійний актор, заслужений артист України, ще й кращий з-поміж тамадів. Хто був на зорганізованому і проведеному ним весіллі, запам’ятає таке дійство надовго, ще й рідним та друзям радо порекомендує цього гумориста на весілля, забаву, хрестини, іменини чи ювілей. Сьогодні я для вас, наші читачі, а це здебільшого вчорашні наречені чи завтрашні молодята, їх батьки, що якнайнаполегливіше готуються до забави, організую зустріч з неповторним Грицем Драпаком.

– Отже, Грицю, почнемо з того, що було до тамадування на весіллях?
– А що було? Народився, охрестили і на шлях життєвий благословили мене батьки. Відтоді один такий з родини живу і керуюсь гаслом «Регочіться, смійтеся…». Всі решта в роді начебто нормальні люди…

– Я розумію, що без гумору ми не поспілкуємось. А в чому ота ненормальність як ти кажеш, а я вважаю – оригінальність та самобутність? Ти лише до людей вийдеш – уже сміються, слово одне скажеш – регоче нарід.
– Зі сміхом легше на світі жити, легше долати проблеми і негаразди. І взагалі, життя треба сприймати з гумором. Кожен з нас потрапляє у смішні та кумедні історії, але не кожен їх здатний бачити, відчути, посміятися з себе, коли треба.

– А ти вмієш пожартувати над собою?
– Ліпше, справді, посміятися над кимось, особливо над нинішніми політиками. Але й над собою можна. А чого б не посміятися, нещодавно відсвяткував 50-річний ювілей. Уже смішно… З’їхалися до Тернополя рідні, друзі, колеги-актори. Чим не привід посміятися над собою в першу чергу? А щоб не відчувати років, я постійно у русі – то тут то там – концерти, гастролі, роль ведучого на урочистих заходах. А вже як, поміж тим, піду на весілля – просто парубком себе почуваю. То до молодої чіпляюся, то до гостей. Але делікатно, аби хто не відмастив…

– І знову ти жартуєш, а проте ті, в кого на весіллі тамадував, про твою роботу високої думки.
– Невже? Приємно чути… А якщо правду казати, то тамадую я від щирого серця, забавляю гостей, як умію. Найбільше пишаюся тим, що двох однакових весіль я ще не проводив. Є тамади, що працюють за сценарієм, а я постійно імпровізую, намагаюся, щоб усі, хто прийшов на забаву, повеселилися на славу. А в першу чергу дбаю про молодих, бо то їхнє свято.

– І як складається доля тих молодих пар, яких ти «наставляєш на путь істинний»? Після весілля не поспішають розлучатися?
– Треба мати стримання, нині весілля дороге задоволення. Хіба можна гроші на марно викидати? Кажуть: «Оженився – стратився, взяв собі жінку – …». Але я нецензурщини не вживаю. Люблю, щоб на весіллі, забаві чи на концерті все було у межах приємного цивілізованого веселого спілкування.

– Воно й не дивно – ти ж дипломований артист…
– Так, після народження у моїй мальовничій рідній Констанції, що на Борщівщині, я закінчив школу у цих краях, потів вчився у Теребовлянському культосвітньому училищі, згодом на акторському відділенні театру Франка у Києві. А далі був Тернопільський облдрамтеатр, обласна філармонія, будинок культури «Березіль». І не тільки. Коли бракувало грошей, то і квітки «штампував», і кульчики (сережки – прим. ред.), нутрій вирощував… Але, незважаючи на все, мабуть, таки маю талант, бо дали мені звання заслуженого…

– Бо заслужив, Грицю…
– Може й так – люблю книжки мудрі читати, з людьми спілкуватися, їх веселі історії записувати у свою мудру книжку (показує блокнот), а тоді те все до купи складаю, ще мені друзі-автори допомагають – і все це лине тоді зі сцени. Регочіть, люди, на здоров’я, стільки вашого…

– Ти родом з Борщівщини, а там, як відомо, бережуть національні традиції, вміють гарно співати, танцювати, вишивають прекрасні борщівські сорочки, відбувається веселий фестиваль борщівської вишивки та борщу «Борщ їв».
– О, та на цім фестивалі я перший чоловік. З радістю виступаю і як ведучий, і як гуморист. Для своїх земляків як не попрацювати від щирого серця? Тим паче, що там є і вишивки, і забави, і пісні, і танці, і приїжджають багато моїх колег, артистів, що вміють народ забавляти. А ще там є борщівські наливки та самогон… А на закуску – борщі з пампушками та вареники з галушками… Та то треба бути чистим вар’ятом, аби на таку забаву не поїхати…

– На весіллі також є і закуски, і горілка…
– О, то інше – на весіллі я як на роботі, сам кожного пияка стараюся припильнувати. А кожній молодиці комплімент треба зробити. І теща з тестем та свекор з свекрухою потребують мого «доброго» слова…

– Колись в українців такої посади як тамада на весіллі не було. Чому ж вона таки з’явилася і чи потрібна?
– О, потрібна дуже, бо вона мені і таким як я заробити дозволяє… Знов жартую. А якщо серйозно, то це справді проблема – колись українці самі забавлялися, веселилися, багато співали на весіллях, а тепер хочуть, щоб їх бавили. Різниця в тому, що колись веселив староста, а тепер тамада. А може, то і правильно – люди платять за професійне ведення забави. Хтось мусить тим процесом керувати. Питається, хто як не я? Знову жартую. А якщо серйозно казати, то у Тернополі першим тамадою можна по праву вважати актора нашого драмтеатру Михайла Антоновича Безпалька, він це робив просто супер. І нині є чимало талановитих тамадів, що окрім сцени ще й підробляють на забавах. Але є й справжні бездари, їм тільки гроші взяти та весілля відбути, ще й якусь з ігор чи конкурсів в іншого тамади вкрасти, у нас в тому плані немає жодного авторського права. Тільки щось придумаю, бо не схвалюю тих вульгарних танців з качалкою між ногами, як одразу моя ідея йде від весілля до весілля. Тому нині тамадують всі кому не лінь і це проблема, бо так не має бути…

Або як почнуть тато, мама, хресні ті вірші читати, аж шляк трафляє. То я слухаю-слухаю, а тоді кажу – а тепер скажіть по-людськи чого ви своїм дітям бажаєте… А там, дивись, хтось напідпитку мікрофона вириває, хоче анекдот розказати, який я ще в третім класі знав. Доводиться після того свій розказувати… Але делікатно, з гумором, аби нікого не образити. Взагалі у цій справі треба бути психологом, бо можна і по вусі дістати… Треба пам’ятати, що кожен гість на весіллі – то як лауреат державної премії…

– Люди платять гроші і хочуть віддачі. Чи завжди вдається знайти спільну мову з молодятами, батьками, гостями, з усім весіллям?
– Хочу не хочу, а мушу, чи маю настрій чи ні, а працюй язичку – будеш їсти паляничку. Я ж тепер працюю як приватний підприємець у царині естрадного розмовного жанру. Ще зі школи байки розказував, збитки (витівки – прим. ред.) робив, так і до нині…
На весіллі я згуртовую всіх – і батьків, і наречених, і кумів, і сватів, як в політиці – всі фракції разом. Щоб не було гостей ліпших і гірших, бо приходять і прості люди, і великі начальники: скромно одягнуті і з перснями на кожному пальці. І щоб ніхто не впав до холодцю, і щоб хтось не покинув весілля без пляцків (солодощів – прим. ред.) – то також я маю припильнувати… А то пишуть у газетах: «Надасть послуги професійний тамада…». У мене виникає запитання, а де ж ти вчився? Всі «звьозди», а світять по справжньому чомусь одиниці…

– Якось на днях чула – ти й по радіо співаєш…
– Я не співаю, я виконую… На гітарі бринькаю шансон. Моя «Українська Мурка» останнім часом на 1-2 місці у хіт-парадах: «Прибули батяри з Києва до Львова, Мали кілька делікатних справ, З ними була дівка, трохи гонорова, хтось її Маруською назвав…»

– А яким було твоє весілля, яким бачиш весілля дітей?
– Моє хоч було і давно, та його пам’ятають і до сьогодні. До мене приїхали друзі-актори, співаки, було ціле дійство. Красива брама, мої друзі у шароварах з піснею «Їхав, їхав козак містом…» ведуть мені коня і не звичайного, а коня в яблуках з файною капою (покривало – прим. ред.) зверху. Було на що подивитися… Усе село зійшлося, до нині згадують…

А щодо моїх дітей: дочка Таня вже працює лікарем, син Тарас ще студент мед університету – кажу ж вам, нормальні всі. Сподіваюся, що незабаром вони зустрінуть свою долю, як колись ми з їх мамою, і ми відгуляємо гарні, пишні, а головне веселі весілля, такі, якими їх побачать мої діти. А мої друзі-актори, яких я запрошу чи то на гостину, чи на забаву для гостей, сподіваюся, і для них, як колись для мене, зорганізують незабутнє свято. Бо весілля – це свято, що має запам’ятатися на все життя…

Розмовляла: Галина Миколина