Весільні сукні ТМ Хадасса (Hadassa)
 









  
 
◄ Попередня   Наступна ►

Лада Лузіна: Коли коханий чоловік освідчується тобі – всередині тебе спалахує феєрверк



Вона… як би це сказати коротко? Мабуть, не вдасться… Авторка понад 500 статей у «Бульварі», поетеса, театральний критик. Крім цього – одна з найуспішніших авторок сьогодення (недаремно ж отримала звання «Краща письменниця України» та приз «Золотий Фенікс»).

Також Лада отримала нагороду – «Краща українська книжка 2008 року» («Київські відьми. Постріл в опері») і стала фіналісткою національного російського проекту «Книга року -2008» (романи «Київські відьми. Меч і хрест», «Київські відьми. Вистріл в опері»).

Цього року (2008) на екрани телебачення потрапили два фільми за її творами:
"Мій принц" та "Маша і море". Її книги – «Моя Лоліта», «Я – відьма», "Київські відьми. Хрест і меч", «Київські відьми. Постріл в опері», "Заміж у 30 років!", «Як я була скандальною журналісткою» і збірник «Секс і місто Київ…» – відомі в Україні.


Чи варто й далі говорити про письменницький хист, коли її книга «Як я була скандальною журналісткою», до якої ввійшли найкращі бульварні статті, щезла з книжкових полиць за рекордний термін – один місяць…
Про свою творчість та особисте життя Лада Лузіна радо розповіла читачам «Нашого ВЕСІЛЛЯ».

На якому етапі творчості Владислава Кучерова перетворилася в Ладу Лузіну і чому саме в неї?
Насправді це відбулося ще до початку моєї творчості. Мабуть, першим народився псевдонім. Це було ще до того, як я вступила до інституту. В той час я лише записувала свої вірші до зошита, зачитувалася багатьма поетами і мріяла стати поетесою. Мені подобалася співзвучність імен, наприклад, Анна Ахматова. Тому я взяла мамине прізвище Лузіна і скорочену форму від свого імені – вийшло Лада Лузіна.

Ви працювали у «Бульварі» майже від часу його заснування. Яка тематика Вам найближча в цьому виданні?
Якщо можна назвати правду жанром (сміється), тоді правда. Мені дуже поталанило з Дмитром Гордоном. Він дав мені зелену дорогу в життя, дав змогу реалізувати всі мої фантазії. Дмитро ніколи не говорив: «Про це не можна писати в жодному разі, це некоректно, за це образяться, за це подадуть до суду...»

За які статті Ви отримали ім’я «скандальної журналістки»?
Маленьких публікацій було багато, вони вже й забулися. Щодо найбільших, то це інтерв’ю в лазні з Миколою Мозговим, яке ми взяли разом з моєю колегою Оленою Крутогрудою. Цей матеріал багато хто вважав переворотом у скандальній українській журналістиці. Одна з останніх моїх статей – розповідь про Олександра Ягольника, яка увійшла до моєї книги «Як я була скандальною журналісткою». Зрештою, скандальна журналістика була для мене певним підлітковим періодом. Це своєрідне випробування себе на міцність, коли тобі хочеться все змінити, довести щось своє.

Що спровокувало Ваш перехід від журналістики до письменства?
Я підросла (сміється). Журналістика була для мене деякою випадковістю. Якось в інституті перестали виплачувати стипендію. Якщо на першому курсі за власні кошти я могла поїхати до Москви, щоб відвідати театр, і гроші у мене ще залишалися, то потім їх не стало. Отож, з 2-го курсу всі студенти активно вдалися до пошуку способів заробляти гроші. Я зайнялась журналістикою – заради грошей. Що мені не подобається в ній – це миттєвість повідомлення. Ти пишеш про те, що важливе лише сьогодні. Воно не залишається актуальним надовго. Книги, якщо вони справжні, залишаються надовго. Журналіст пише для когось, а письменник творить щось своє, власне.

Іноді прототипами Ваших героїв є друзі («Професійний вбивця» – співачка Наталя Могилевська). Чи погоджуються вони з образами, які Ви створюєте?
Не завжди. Проте Наталя отримала, мабуть, перший і останній в історії літератури приз «Золотий Фенікс» на фестивалі «Світ книги» за своє літературне втілення. Був випадок, коли я зробила героєм «Київських відьом» колегу свого чоловіка, зберігши його справжнє ім’я. Образ вийшов доволі суперечливий. За це він трішки на мене образився.

Неодноразово Ви згадуєте про трьох своїх найкращих подруг. Одна з них Наталя Могилевська, хто ще двоє?
З однією з них ми товаришуємо з 16 років. Вік цієї дружби такий, що навіть соромно називати його вголос, стає страшно (сміється). Подруга займається нерухомістю. І хоча ми живемо в абсолютно різних світах, наші дружні взаємини тривають досі. Інша – це подруга після навчання в театральному інституті. Зараз вона народила другу дитину і займається сімейними справами. І третя, звичайно, Наталя. Лише після знайомства з трьома моїми подругами мій чоловік повірив у справжню жіночу дружбу.

Котру із книг Ви писали найважче?
Мабуть, нею буде та, яка ще не написана. Вирішивши стати письменницею, 1 січня 2000 року я сіла писати свій перший роман «Людина, яка образила кішку». Працювала над ним 3–4 місяці. Заплуталася остаточно, в мене розпочалася творча криза… після цього я вдалася до оповідань. Написавши «Київські відьми», набравшись досвіду, вирішила повернутися до цього роману. Знову писала його 9 місяців, напрацювала 500 сторінок. Закинула вкотре і сіла писати продовження «Київських відьом». Зараз думаю, чи не повернутися до нього? Мій чоловік називає цей твір моїм «Майстром та Маргаритою», оскільки свій роман М. Булгаков писав 11 років. Ще декілька спроб – і я наздожену його за термінами.

Неймовірно правдива історія кохання: довідка «Нашого ВЕСІЛЛЯ»
Історія знайомства Владислави Кучерової зі своїм нареченим приголомшила, мабуть, не лише прихильників її літературного таланту. Хто б міг подумати, що вона познайомиться з майбутнім чоловіком завдяки інтернетній сторінці знайомств? Проте саме так усе й було. Романтичне побачення наосліп стало початком не менш романтичного одруження, яке відбулося 1 жовтня 2005 року.

Кому належала ідея одружитися в музеї Булгакова і чому саме там?
Це було моєю мрією. Адже моя перша професія – модельєр архітектурних деталей (закінчила будівельне ПТУ). Рік я працювала за професією, реставрувала деякі будівлі. Моїм останнім об’єктом був РАЦС на Подолі. Коли ми вирішили подати заяву, то виявилося, що в усіх київських закладах реєстрації цивільного стану населення черга на три місяці вперед. Я дізналася, що можна подати заяву до РАЦСу на Подолі, і з’ясувалося, що це саме той будинок, який я реставрувала. Музей Булгакова розташований лише в двох кроках від нього. Якщо врахувати, що в Києві у мене два улюблені місця – Володимирський собор і цей музей, то втриматися від спокуси влаштувати весілля там я не змогла. Коли б у музеї здавали квартири, я б там жила. Ця любов розпочалася з першого курсу театрального і триває досі.
Крім того, в цьому приміщенні влаштовував своє весілля і сам Михайло Булгаков ще 1913 року. Щоправда, його святкування відбувалося в їдальні, а наше – на терасі поряд із нею. Для мене це мало велике символічне значення. День весілля справді був неймовірно щасливим днем мого життя. Багато людей вважають моє одруження скромним, лише тому, що воно не відповідало загальноприйнятим нормам весіль. Проте в цей день усе було так, як мені хотілося: були присутні лише ті люди, яких я хотіла бачити – наші мами і три мої подруги.

Де і як Ваш коханий освідчився Вам?
Удома, на канапі, без усіляких романтичних моментів. На форумі на моєму сайті навіть спалахнула невеличка суперечка. Адже мої юні читачки палко відстоювали думку, що пропозиція руки і серця має відбуватися якось романтично й по-особливому. Я до цього завжди ставилася по-іншому. Коли коханий чоловік освідчується тобі – всередині тебе спалахує феєрверк. Якщо цього немає – ти його не кохаєш.

Ви відмовилися від сукні та обручок, а що з елементів традиційного весілля було на Вашій церемонії?
Якщо говорити про весільну сукню, то доведеться розповісти дуже давню історію... Я мала намір одружитися ще в 19 років (добре, що вчасно встигла забрати заяву). Вже тоді мені подобався нетрадиційний весільний одяг. У моді була така тканина, як блискучий поліетилен. В ательє мені пошили яскраво-червону сукню з цієї тканини з жахливим вирізом на грудях. (До слова, Наталя Могилевська досі згадує мене в цій сукні. Гадаю, це був незабутній образ не лише для мене). Отож, коли з першим одруженням не склалося, я вдягла цю сукню на іспит до театрального інституту. Після декількох запитань, дивлячись на моє декольте, керівник курсу поцікавився: «Ви гадаєте, коли в голові нічого не має, то я подумаю, що хоча б там щось є?». На що я йому не менш здивовано відповіла: «А хіба там щось є?»… Ця сукня стала своєрідним «образом» і для мого керівника, він пригадував її усі п’ять років мого навчання.

Коли я одружувалася з Ігорем, у мене, як не дивно, була весільна сукня. Вранці перед РАЦСом я чемно її вдягла, щоб вирішити, в чому йти: у брючному костюмі чи все ж таки в сукні. Зайшов мій чоловік і, помітивши мій вираз обличчя у дзеркалі, сказав: «Знімай…». За це я йому вдячна досі. З мого виразу було зрозуміло, що у цьому вбранні я маю вигляд нещасливої. Мій день одруження був чудовий саме тому, що я вдяглась так, як мені цього хотілося. Відчувала себе найрозумнішою в РАЦСі, де рядочком стояли однакові наречені у весільних сукнях. Я ж вирізнялася серед них.
Щодо весільних атрибутів і забобонів, то одного я таки дотрималася. На весілля радять вдягти щось нове, старе та блакитне. Новою була моя білизна, блакитними – рукавички, а старими – туфлі, в яких раніше виходила заміж моя подруга Наталя Могилевська.

Чи плануєте Ви в майбутньому взяти шлюб у Володимирському соборі?
Зовсім недавно ми про це розмовляли з чоловіком. Якщо будемо брати шлюб у Володимирському соборі, то, гадаю, на мені буде блакитна весільна сукня. Скільки я про це думаю – завжди бачу себе в цьому образі.

Які риси найбільше цінуєте в своєму коханому?
Спокій. Я дуже важка і специфічна особа. Життя зі мною – не мед. Йому вдається все сприймати адекватно. Хоча він не творча особа, але повністю розуміє, що таке творча криза. Ігор навіть допомагає мені її подолати. Це його вміння для мене було приємною несподіванкою, на яку я зовсім не розраховувала, коли виходила за нього заміж. Я кохаю його за те, що він пишається мною, але без пієтету. Він пишається своєю дружиною, як батько дитиною.

Чого б Ви не пробачили коханій людині?
Зради! Хоча сьогодні більшість людей ставляться до цього набагато простіше, ніж це було колись. Але я б не змогла вибачити. Також не могла б зрадити чоловіка і жити з ним далі. Для мене зрада – руйнування, яке не має процесу відновлення. Я навіть брехні не люблю через її руйнівну силу. Коли в сім’ї щось приховують одне від одного – це вже віддаляє членів подружжя, вони не можуть бути відкритими одне для одного.
Теж не змогла б пробачити чоловікові, який би мене вдарив. Хоча я знаю багатьох жінок, які на це закривають очі.

Чому, на Вашу думку, найкраще одружуватися в 30-річному віці?
Я все це описала в своїй книзі «Заміж у 30 років». З власного досвіду можу сказати, що лише в цьому віці ми розуміємо, хто ми насправді. Життя до цього сповнене пошуку себе самого, і це цілком нормально. У моєму житті було багато періодів та образів. Та лише після 30-ти склалося своє розуміння життя, принципи і кодекс цінностей.
Дуже багато пар розлучилося на моїх очах саме через те, що, одружуючись, вони були одними людьми, а згодом, подорослішавши, стали цілком іншими. Деякі жінки юними виходили заміж за дуже успішних хлопців, а сьогодні самі їх утримують. Або ж чоловіки одружувалися на наївних дівчатках, які тільки й уміли, що кліпали віями, і це всім подобалося. Проте за декілька років вони перетворювалися на жорстоких бізнес-леді, тому шлюб розпадався. Відтак я переконана: коли б вийшла заміж раніше, то точно за іншого чоловіка і до цього часу уже б з ним розлучилася.

Що змінилося у Вашому житті після одруження?
Усе. Я не належу до тих жінок, які говорять: «Моє життя до одруження було жахливим…. я була дурепою… не розуміла, яке це щастя». Мені подобалось моє життя до одруження. Я була щаслива одна. Щастя вдвох – це просто інше щастя. Першого року заміжжя у мене були жахливі істерики, коли я просто плакала і мріяла повернутися в той час, коли мені було так добре одній. Треба було це в собі перебороти. Оскільки я працюю вдома, мій кабінет – водночас моя творча майстерня, тому довелося поєднувати роботу зі сімейним життям. Я знала, що будуть проблеми, що мені буде важко навчитися з кимось жити, але я свідомо пішла на цей експеримент. Згодом з’явилося відчуття, що я перелаштувала себе на клітинному рівні.

Процес перевтілення з Лади-письменниці в Ладу-дружину – який він?
Працюючи щодня в своєму кабінеті поміж книжок та папірців, я живу в своєму окремому світі. Проте, коли Ігор повертається з роботи, я беруся до сімейних обов’язків і перетворюся на господиню. Я дуже вдячна чоловікові за те, що він примусив мене зробити собі два вихідні. Оскільки я трудоголік, то дуже любила працювати впродовж вихідних. Адже усі відпочивають і нікому немає до тебе справи. Тепер ці два вихідні я цілком присвячую сім’ї. Обожнюю займатися домашнім господарством, дуже люблю витирати пил, натирати меблі. Мало хто повірить, але я люблю мити посуд: це мене заспокоює.

Чи задумуєтеся Ви про народження дітей, чи для Вас як успішної письменниці наразі це далека перспектива?
Ні, не далека перспектива. Я розумію, що це те питання, над яким можна задуматися впродовж року-двох, не більше. Якщо чесно, я боюся. Раніше я боялася одруження, зараз боюся мати дітей. Виходячи заміж, я сказала собі: «Це експеримент, негативний результат – це теж результат. У крайньому разі можна розлучитися». Натомість з дітьми не розлучаються і навіть після різноманітних експериментів вони залишаються з тобою назавжди.

Ваш чоловік чудово куховарить. Що Вам найбільше подобається з того, що він готує?
Свого часу одним із важливих чинників, коли я вирішувала, чи погоджуватися на одруження, стало те, як Ігор неперевершено готує смажену картоплю. Для мене це «притча во язицех», оскільки я їм її все життя. Можу 360 днів на рік їсти картоплю, а решту 5 днів – щось інше. Мої знайомі, які знають мене багато років, не перестають дивуватися, коли в ресторані я замовляю ту саму … смажену картоплю (сміється).

Поділіться з читачами нашого журналу найближчими творчими планами.
Задумів багато. Зараз я закінчую роман «Київські відьми. Рецепт майстра». Восени, відразу після повернення з відпустки, я маю написати сценарій до свого твору «Моя Лоліта». За ним Оксана Байрак зніматиме кінострічку. Також зараз йдуть перемовини про зйомки двох серіалів за моїми творами «Я – відьма» та «Київські відьми».

Ваші захоплення та мрії…
Люблю мандрувати. Минулого року ми відвідали багато міст у Криму. Цьогорічну відпустку теж проведемо там. Якоїсь миті я зрозуміла, що багато з нас закордон знає краще, ніж місця, які розташовані на відстані 300 км. Тому мені дуже хочеться об’їхати всю країну. Це захоплення почалося з роману «Київські відьми». Почала цікавитися історією Києва і зрозуміла, що це як наркотик. Що більше ти дізнаєшся, то більше тебе вражають факти та розвиток подій. Також з осені я планую розширити свій інтернет-музей Нового року, адже я колекціоную ялинкові прикраси. Крім цього, я все більше й більше вірю в те, що колись мені таки вдасться відкрити в Києві «Музей Нового року». Адже коли чогось дуже хочеш, його обов’язково досягнеш.

Автор: Леся КІЧУРА
Джерело: весільний журнал
«Наше ВЕСІЛЛЯ»




18.12.2009              сьогодні 1, з початку місяця 24, всього 5735



◄ Попередня   Наступна ►





Весільним підрядникам: Про нас  |  Реклама  |  Вхід / Реєстрація

2006-2018 «Пара молода» - каталог весільних послуг України. Розробка сайту: vlasne.info