Весільні сукні ТМ Хадасса (Hadassa)
 








Медичний центр Кліеіка професора С. Хміля м. Тернопіль

  
 
◄ Попередня   Наступна ►

Весілля крізь призму століття



Почувши слово весілля кожен із нас уявляє білу сукню, довгу прозору фату, шикарний костюм нареченого та гулянку до ранку. Звичайно, що цій процедурі передує довге та ретельне приготування. Проте, навіть, з усіма елементами святкових приготувань, у минулому сторіччі це свято виглядало зовсім по-іншому. Адже раніше молодятам слід було дотримуватися усіх обрядів та традицій цього дійства. Сьогоднішня весільна обрядовість становить приблизно ? від колишньої. Тому проведемо паралелі сьогодення та минулого.

Раніше в основі шлюбу були ”змовини” – угода, яку укладали між собою батьки та родичі молодого та молодої. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами – шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ.
 
У дні сьогоднішньому таких процедур немає. Якщо юнак та дівчина вирішують одружитися, то це насамперед їхнє рішення. Лише після власного узгодження усіх попередніх питань стосовно майбутнього спільного життя молодята повідомляють батьків про цей намір.

У далекі часи минувщини усе починалося зі сватання. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі – ходили і його батьки, а на Закарпатті – ще й брат або сестра. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Запрошені нареченим старости, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої, щоб отримати попередню згоду на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері, щоб зберегти таємницю.

Коли батьки сучасних молодят дізнаються про намір своїх дітей побратися, вони домовляються відвідати одні одних, щоб попередньо обговорити весілля. Цей візит називається «відвідини сватів». Після гостини майбутні чоловік та дружина готуються до заручин. Наречений має вибрати і придбати для коханої каблучку, яку вона до шлюбу носитиме на безіменному пальці. В день заручин відбувається пишне застілля обох родин. Саме цього дня кінцево визначають дату весілля.

На теренах давньої України обрядові процедури були набагато довшими. Коли відбули успішне сватання, наступали ”оглядини” нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого. Далі заручини – скріплення договору про шлюб. Після них відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах або квітку (на Буковині – траву). В західних районах поширенішими були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи – місяць. Сьогодні знайомство з батьками своєї половинки та заручини відбуваються впродовж 2-3 днів.

Єдиним обрядом, який практично не змінився впродовж останніх сторіч – церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. На теренах Західної України досі, зокрема у сільській місцевості, цей обряд можна простежити майже без змін.

Після заручин молодята нашого часу готуються до шлюбу. Відтак у них розпочинається марафон із пошуком сукні, костюма, аксесуарів, весільної зали, музики, тамади.

Колись молоді особисто відвідували родичів, друзів, сусідів, запрошуючи їх на весілля. У дні нинішньому рідко можна помітити наречену із двома дружками та з букетами на голові. За традицією вони мали б ходити від хати до хати зі словами: «Просили мама, просили тато і я вас запрошую до себе на весілля». Сучасні наречені використовують передвесільний час набагато раціональніше. Обряд запрошення спрощують за допомогою мобільного зв'язку та поштових листівок.

Дівич-вечір і холостяцька вечірка – це особисте бажання наречених. Якщо їм хочеться востаннє відчути себе вільними та гучно погуляти, звичайно влаштовують зустріч із друзями. Коли ж серед метушні годі знайти вільну хвилинку, від цієї ідеї відмовляються. Адже не таке воно страшне одруження, щоб намагатися «нагулятися на все життя вперед».

Натомість раніше ніяк не можна було оминути цей етап. Оскільки крім приготування вінків і весільного деревця, на дівочому вечорі здійснювали й інші обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирания вінка, обмін подарунками між молодими.

Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив за своїм вінком молодий з дружбою. На Бойківщині вінки зберігали в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову.

На теренах Західної України до останнього часу плетені вінки тримали над головами молодих під час церковного вінчання. Проте сьогодні майже всюди для цього використовують корони, які дружба та дружка тримають над головами молодят.

З давніх-давен до нас прийшов обряд викупу молодої. Навіть сьогодні, в день весілля молодий знає, що має приготувати викуп за свою дружину. Для хлопців він готує горілку, а молодшій сестрі молодої мусить придбати гарний подарунок, інакше вона не віддасть взуття нареченої.

Після викупу молодята поверталися до хати, тричі били поклони й просили благословення у своїх батьків та рідних. Мати дівчини кропила їх свяченою водою на щастя й розбивала посуд з-під води до долівки. Дорогою до церкви, наречені вклонялися усім, кого зустрічали, незважаючи на те, чи знайома їм ця людина.

Церковне вінчання запровадив Синод протягом XVII-XVIII ст. На перших етапах цього процесу українці досить негативно його сприймали. Адже воно суперечило народним весільним обрядам. Тому, повінчані молоді нерідко жили нарізно, поки не справляли традиційного весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним елементом весілля. Сьогодні молодята навпаки дуже ретельно та прискіпливо ставляться до вінчання. Вони заздалегідь обирають церкву для цього процесу та відвідують церковну науку.

Автор: Леся Кічура, весільний журнал "Наше ВЕСІЛЛЯ"




13.12.2009              сьогодні 1, з початку місяця 18, всього 11488



◄ Попередня   Наступна ►





Про нас       Реклама       Весільний Раут

2006-2018 «Пара молода» - каталог весільних послуг України. Розробка сайту: vlasne.info