Викреслюємо усі сумніви: наша історія кохання
Не буває кохання в інтернеті? Неможливі стосунки на відстані? На весіллі все має бути згідно вподобань малознайомих родичів? Неординарності не місце на такому традиційному святі, як весілля? Невже?
Ми познайомились в інтернеті: я, 16-річна дівчинка з Дніпропетровська і він, 18-річний хлопець з Києва. Нас звів разом сайт, одна з перших соціальних мереж в Україні, де ми обидва вирішили зареєструватись, щоправда, його на це підмовив друг Віталік. І якби не мої музичні вподобання і захоплення українською музикою, ми б пройшли повз один одного. Але не думайте: наша історія не нагадує казку, адже далі не слідувала швидка зустріч та миттєва закоханість раз і на все життя! Спочатку ми довго відписували один одному короткі фрази і не надавали великого значення цьому спілкуванню, яке, до речі, з першої спроби обірвалось. Ми зійшлись разом, щоб ненадовго розійтись: він продовжував шукати свою долю, я підкорювала нові вершини. Лише згодом, через півроку, мою увагу привернув дуже незвичний нік, і я відписала незнайомцю – так наше спілкування відновилось, доля знов звела нас разом, електричні імпульси наших двох комп’ютерів знов перетнулись.Знайшовши один одного знов ми не вирішили одразу зустрілись, хоч тоді це було навіть модним: їздити до своїх віртуальних друзів з інших міст у гості. Ми просто гарно спілкувались набираючи на клавіатурі слова, поступово переходячи на телефон, що швидко стало частиною звичайного буденного дня – кілька хвилин у розмові, потім година… Ми ділилися нашими думками, історіями, жартували, розповідали про своїх пасій і насолоджувались спілкуванням. І нарешті, зорі так зійшлися, що Денис вирішив приїхати – через два роки нашого знайомства!
Коли я його вперше побачила (прошу зауважити, що я не знала, як він виглядає), то трохи злякалась. Зніяковіла і навіть відсторонилась. Він запевняє, що йому перехопило подих з першого ж погляду. Що сказати: я дуже обережна у стосунках людина. Але якимось чином йому-таки вдалось зламати мою оборону. Так почалась наша історія в реальності: він кожного вихідного дня приїжджав до мене у гості, повідбивавши усіх моїх кавалерів, злякавши маму і проігнорувавши усі настанови своїх друзів, які не розділяли його захоплення. Як бути далі? Ніхто з нас про це не думав. І диво: через два роки наших зустрічань татові запропонували роботу в Києві – так ми сім’єю переїхали у столицю. Якщо по секрету, я завжди знала, що мій чоловік буде не з Дніпропетровська.
Наше весілля ми вирішували адаптувати під свої смаки, а не смаки гостей: у нас був помаранчевий колір, кєди та асиметричний піджак у Дениса, гумористична фотосесія, святкування у нічному клубі після ресторану разом з друзями і гарна ніч! І все це дуже не подобалось нашим родичам, мало хто розумів нас і визнавав виключне право молодих встановлювати свої правила. Але ми були готові до опору і тому не здавали позиції. Ми організували наш день таким чином, що мали сили пританцьовувати пізно ввечері і вдосталь нагулятись у клубі «44» на Хрещатику прямо у весільному вбранні! Ми намагались залишитись самими собою, зберегти нашу взаєморозуміння і бути разом у всьому незалежно від того, що нам диктує навколишній світ! І на підтвердження нашим словам нас фотографували фотографи інших пар біля РАЦСу та купа відвідувачів McDonald’s, де ми зробили наше перше весільне фото. Геть усі сумніви, настанови, переконання та шаблонність, єдиний критерій – це лише ви!
Автор: Ліза Суділковська
06.04.2011