Викреслюємо усі сумніви: наша історія кохання

Не буває кохання в інтернеті? Неможливі стосунки на відстані? На весіллі все має бути згідно вподобань малознайомих родичів? Неординарності не місце на такому традиційному святі, як весілля? Невже?

Ми познайомились в інтернеті: я, 16-річна дівчинка з Дніпропетровська і він, 18-річний хлопець з Києва. Нас звів разом сайт, одна з перших соціальних мереж в Україні, де ми обидва вирішили зареєструватись, щоправда, його на це підмовив друг Віталік. І якби не мої музичні вподобання і захоплення українською музикою, ми б пройшли повз один одного. Але не думайте: наша історія не нагадує казку, адже далі не слідувала швидка зустріч та миттєва закоханість раз і на все життя! Спочатку ми довго відписували один одному короткі фрази і не надавали великого значення цьому спілкуванню, яке, до речі, з першої спроби обірвалось. Ми зійшлись разом, щоб ненадовго розійтись: він продовжував шукати свою долю, я підкорювала нові вершини. Лише згодом, через півроку, мою увагу привернув дуже незвичний нік, і я відписала незнайомцю – так наше спілкування відновилось, доля знов звела нас разом, електричні імпульси наших двох комп’ютерів знов перетнулись.
Знайшовши один одного знов ми не вирішили одразу зустрілись, хоч тоді це було навіть модним: їздити до своїх віртуальних друзів з інших міст у гості. Ми просто гарно спілкувались набираючи на клавіатурі слова, поступово переходячи на телефон, що швидко стало частиною звичайного буденного дня – кілька хвилин у розмові, потім година… Ми ділилися нашими думками, історіями, жартували, розповідали про своїх пасій і насолоджувались спілкуванням. І нарешті, зорі так зійшлися, що Денис вирішив приїхати – через два роки нашого знайомства!
Коли я його вперше побачила (прошу зауважити, що я не знала, як він виглядає), то трохи злякалась. Зніяковіла і навіть відсторонилась. Він запевняє, що йому перехопило подих з першого ж погляду. Що сказати: я дуже обережна у стосунках людина. Але якимось чином йому-таки вдалось зламати мою оборону. Так почалась наша історія в реальності: він кожного вихідного дня приїжджав до мене у гості, повідбивавши усіх моїх кавалерів, злякавши маму і проігнорувавши усі настанови своїх друзів, які не розділяли його захоплення. Як бути далі? Ніхто з нас про це не думав. І диво: через два роки наших зустрічань татові запропонували роботу в Києві – так ми сім’єю переїхали у столицю. Якщо по секрету, я завжди знала, що мій чоловік буде не з Дніпропетровська.
Наше весілля ми вирішували адаптувати під свої смаки, а не смаки гостей: у нас був помаранчевий колір, кєди та асиметричний піджак у Дениса, гумористична фотосесія, святкування у нічному клубі після ресторану разом з друзями і гарна ніч! І все це дуже не подобалось нашим родичам, мало хто розумів нас і визнавав виключне право молодих встановлювати свої правила. Але ми були готові до опору і тому не здавали позиції. Ми організували наш день таким чином, що мали сили пританцьовувати пізно ввечері і вдосталь нагулятись у клубі «44» на Хрещатику прямо у весільному вбранні! Ми намагались залишитись самими собою, зберегти нашу взаєморозуміння і бути разом у всьому незалежно від того, що нам диктує навколишній світ! І на підтвердження нашим словам нас фотографували фотографи інших пар біля РАЦСу та купа відвідувачів McDonald’s, де ми зробили наше перше весільне фото. Геть усі сумніви, настанови, переконання та шаблонність, єдиний критерій – це лише ви!

Автор: Ліза Суділковська