Банкетний зал Сюрприз
 








Медичний центр Кліеіка професора С. Хміля м. Тернопіль

  
 
◄ Попередня   Наступна ►

Я – теща!



— Ти уявляєш! Я – теща! — Терезка нервово відпила кави. 
— Моя Мариночка, моя донечка, моє сонечко, рибочка, квіточка… І нащо їй оте все так рано? Ну зустрічалися би собі далі, — знову нервовий ковток з філіжанки.

Я сиділа на канапі поряд зі своєю старшою сестрою і щосили намагалася перейнятися її переживаннями. Моя Теренька висока, струнка, зі смішним ластовинням на симпатичному личку, справді якось зовсім не відповідала образу дебелої тітки з анекдотів про тещ, яких ломакою не доб’єш і з хати не викуриш.
Я – теща!
— І тепер твій зять Юрко буде казати тобі «мамо», «ви» і цілуватиме в руку, — я нетактовно зареготала. — Ну Тереню, Теренечко, це ж чудово. Ну чого ти? Юрко ж файний хлопака. А Маринку як любить! Подивитися на них – це ж двоє радісних цуценяток, — я обняла сестру і взяла її руку у свою.
— Та я нічого проти Юрка не маю! Він добра і привітна дитина, вчиться, працює. Дай їм Боже! Але то все якось несподівано для мене: клопоти, нова родина, свати, у них в селі прийнято так – у нас в місті 
інакше, вони бачать життя молодих по-одному, а ми з Михасем – по-іншому. А весілля?.. Ти знаєш, я їх боюся! — раптом прошепотіла Терезка, округливши очі. 

Я здригнулася, озирнулася довкола і спитала: «Кого?..»
— Сватів… Вони такі серйозні, такі дорослі і правильні. Коли я з ними розмовляю, то мені здається, що я потрапила на батьківські збори. Поряд з ними усвідомлюю, що нічого не знаю, не вмію, а головне – вже ніколи і не навчуся… — Очі Терені налилися слізьми, і вона смішно засьорбала носом.

— На сватанні вони подарували нам дивну вазу. Пізніше моя сусідка Орися сказала, що «то є дуже файний кльош». Ваза, справді, красива, в ній присутня певна несподівана естетика: флористичні мотиви поєднуються з бароковими формами, але ця річ не для нашого інтер’єру.
— Ну то сховай її до шафки і не заморочуйся!
— Мілечко! Але я ж хочу показати сватам і Юркові, що ми цінуємо подарунок. Я навпаки поставлю його на найвигіднішому місці. То ж буде добре?
— А що подарували їм ви з Михасем?
Тереня глянула з-під лоба, я відчула щось лихе.
— Сільський пейзаж... Юрко сказав, що картина, вочевидь, мальована у їхньому селі, бо з вікна такий самий краєвид. Тож тепер у них в хаті буде два майже однакових пейзажі: один у вікні, другий на картині. Ти знаєш, ми зовсім різні. Вони віку наших батьків, Юрко у них пізній. Але пані Софія і пан Владко дуже хороші люди. Сказали, що привезуть нам картоплі, буряка, яєць, яблук…
— Ну то так! Бідним дітям асфальту – гуманітарна допомога! — підморгнула я. — Ви, певно, жалілися на тяжкі дачні трудодні?
— Ні. Просто Михась похвалився, що усю ділянку засіяв аеродромною травою, а замість садових дерев біля узбіччя насадив сосни. Я не втрималася і знову розсміялася:
— Уявляю собі, якими безпорадними ви виглядали в їхніх очах! Діти, чисто діти. Вони вирішили, що приймають в родину, не одну дитину-Марину, а ще двох: тебе і Михася.
— Безпорадними! Це що! Під час Михасевої розповіді я весь час під столом штурхала його ногою, щоб припинив свої недоречні теревені. І уяви собі: Михась натхненно додав все нові деталі: мовляв, мріє про корт на дачі, мангал… А сват дивиться на мене круглими очима і стає все червонішим і червонішим. Думаю, Михась доведе його своїми балачками до інфаркту і штурхаю його, і штурхаю, штурхаю. Аж ось сват мені говорить: «Пані Терезо! Перепрошую, але нащо ви мене так сильно копаєте в ногу?!! Вона і без того болить»…
Цього разу сміялася я довго: до гикавки, до сліз, у мене заболів живіт, нога і почало стріляти у вусі. Тереня сиділа червона і м’яла в руках серветку. За якийсь час я заспокоїлася:
— Тереню, вибач.
— Та нічого… Усі теж сміялися… Може то й на краще. 
Напруження кудись поділося, розбалакалися. Маринка з Юрком розщебеталися, почали дуркувати, якими вони будуть на весіллі: вона – рокерша, а він – гот.
— Тобто, лякали батьків. Чудово! — я мрійливо замружилася.
— А нехай роблять, що хочуть. Живуть як хочуть, одружуються, де хочуть. До речі, хотіла радитися з тобою про ресторан, фотографів, весільну подорож.
— Те-ре-ню! Не ми у вельоні будемо шпацерувати містом – не нам і вирішувати!
– То правда. Мені здається, що вони маленькі, нічого не знають. — Тереня лірично зітхнула, поклала свою голову мені на плече. — А може, я скоро стану бабцею? Гулятиму в парку з онуками, водитиму їх в ляльковий театр, а всі мені казатимуть: «Які у вас красивенькі дітки». Мілько, і гарно ж то буде!.

Автор: Міла Яновська
Весільний портал Пара молода




17.07.2015              сьогодні 1, з початку місяця 22, всього 1173



◄ Попередня   Наступна ►





Про нас       Реклама       Весільний Раут

2006-2018 «Пара молода» - каталог весільних послуг України. Розробка сайту: vlasne.info